Вірш - Хмара - (- Остання хмара розсіяною бурі -) - вірші А. Олександр Пушкін - Хмара: Вірш Остання хмара розсіяною бурі
А.С. Пушкін «Хмара». Остання хмара розсіяною бурі! Одна ти мчиш по ясною блакиті, одна ти наводиш сумну тінь, одна ти печаль радісний день. Ти небо недавно кругом облягала, І блискавка грізно тебе обвивала, І ти видавала таємничий грім, І жадібну землю напувала дощем. Досить, сховайся! Пора миновалась, Земля освіжилася, і буря промчала, І вітер, пестячи листочки древ, Тебе з заспокоєних жене небес. Олімпіадне завдання Проведіть лінгвістичний аналіз тексту. Дайте розгорнуті відповіді на наступні питання: 1. Які почуттям перейнято вірш? Як побудова вірша допомагає визначити настрій ліричного героя? 2.Найдіте у вірші: - стилістичні фігури і тропи; - категоріальне відмінність і схожість часів дієслова; - індивідуально-авторське поєднання слів. 3. Поясніть, яка роль названих художніх і мовних засобів в тексті. 4. Дайте лінгвістичний коментар до слів: «блакить, жадібна, миновалась, сховайся, древ». Які «смисли» привносить в вірш вживання даних слів? 5.Является чи образ хмари в цьому вірші традиційним для поетичної мови першої половини 19 століття? Поясніть вашу точку зору. Вірш Пушкіна «Хмара» перейнято свіжістю літнього дня після грози, пронизане сонячним світлом, лише затрималася, чомусь, на небі хмара «наводить сумну тінь». Вірш «нетерпляче»: і поет, і природа, немов чекають, коли небо стане чистим, хмара сховається за горизонтом. Цікаво побудова вірша. У першому катрені поет точно докоряє хмару за те, що вона ще не зникла, наганяючи тугу і спогади про минуле зливі. У другому чотиривірші автор згадує минулу грозу, коли земля жадібно ковтала цілющу вологу, коли сліпуче виблискувала блискавка, звучали гуркіт грому ... Коли ця хмара була в розквіті своєї могутності. В останніх чотирьох рядках поет звертається до хмари, каже, що її час минув і закликає скоріше втекти з очей. Не випадково вірш так побудовано. I катрен оповідає нам про хмарі, головній героїні, це своєрідне «вступне» чотиривірш. Тут автор висловлює жаль, що хмара ще затьмарює «ясну блакить» неба. I катрен - апофеоз, кульмінація вірша. Спогади про надихають поета, він яскравими соковитими, фарбами малює нам її картину. Можна сказати, що ці чотири рядки - найагресивніші в усьому вірші. Останній, III катрен наповнений умиротворенням. Автор вже нікому не загрожує, а лише вмовляє хмару сховатися. Це і є відповідне завершення вірші. У вірші ми бачимо розмаїття стилістичних фігур і тропів. Незважаючи на те, що тема і ідея вірша одна, кожен катрен має власний стиль. I катрен - трохи сумний; відчути його настрій допомагають стилістичні образи, створені поетом: "« сумну тінь ", наприклад, або ціла рядок« Одна ти печаль радісний день ». З іншого боку, це чотиривірш немов готує нас до наступного, більш «бойовитість». Тут відчувається і досада поета на непокірну хмару. Це дає нам зрозуміти і звернення до хмари, і триразове повторення «одна ти». Стиль II катрена - агресивний «бойовий». Про це свідчать і деякі словосполучення: «грізно тебе обвивала», «видавала таємничий грім», «жадібну землю». Допомагають нам краще сприйняти настрій катрена і повторювані «гарчали» приголосні в словах «кругом», «грізно», «грім». Треба зауважити, що вони відсутні в останньому рядку, яка є головним переходом до III катрену. Його стиль і ключове слово - умиротворення. Автор не вимагає, а просить хмару: «Досить». Стилістичні образи тут теж спокійні. Ми немов уявляємо собі «листочки древ» і «заспокоєні небеса». Тут вжиті і характерні слова зі словосполученнями: «миновалась», «освіжилася», «пестячи листочки древ», Все це допомагає нам краще відчути свіжість і стиль завершального катрена. У вірші можна відзначити категоріальне відмінність і схожість дієслова часів дієслова. Теперішній час дієслова вжито і в I, і в III чотиривіршах. Потрібно зауважити, що і за стилем вони схожі: поет то вимагає, то просить хмару не затьмарювати сонячного дня. У II катрені автор вжив минулий час дієслова, згадуючи минулу грозу. Цим він ніби підкреслив відмінність між спокійними I, III і "войовничим" II катренами. У ліричній мініатюрі А.С. Пушкіна «Хмара» ми можемо відзначити і індивідуально-авторське поєднання слів. Поет використав тут безліч яскравих епітетів, крім нього не властивих нікому іншому. Серед них виділяються такі поєднання: "розсіяною бурі", "ясною блакиті", "сумну тінь", "радісний день". Зауважте: не радісний, ще не веселий, а саме «радісний» (!) День. "Грізно обвивала", "жадібну землю", "таємничий грім", "заспокоєних небес". Дані художні засоби відіграють величезну роль: вони допомагають нам зрозуміти і відчути настрій вірша. Вони роблять його багатшим і яскравішим, Не будь їх, було б вірш? Давайте проведемо невеличкий експеримент: з I катрена видалимо лише епітети. Що вийде? Остання хмара ... бурі! Одна ти мчиш по небу, одна ти наводиш ... тінь, одна ти печаль ... день. Ну хіба це вірш? Ні звичайно. Не можна забувати, що ми прибрали тільки епітети, а що буде, якщо залишити вірш без метафор, інверсій, порівнянь, гіпербол ?! Тепер, я думаю, ясно, що без художніх і мовних засобів у вірші (та й прозі!) Ніяк не можна! 4. Лазур - слово позначає яскраву, чисту синяву. У вірші це дуже важливе слово. Порівняйте: «по ясною блакиті» і «по ясною блакиті». Жадібна - значить «жадібна», це слово не менш важливо в вірші. Минула - тобто минула, пройшла. Це слово застаріле, тепер не вживається. Сховайся - сховайся, вдалися, це слово теж застаріле. Древ - дерев, це слово не вживається в сучасній російській мові. Ці слова, мені здається, налаштовують читача на урочистий лад, служать для більшої повноти розкриття сенсу вірша. 5. Думаю, так, є. Саме на початок XIX ст. припадає розквіт романтизму. Ознаменувався це захопленістю, імпульсивністю. Вірш, як говоритися, відповідає. Воно перейнято захопленням від ясного «радісного» дня, від «ясною блакиті», поет в захопленні від природи. Та й недавню грозу описує він яскраво, барвисто, що не менше характерно для романтизму. Вірш О.С. Пушкіна «Хмара» перейнято почуттям надії на краще. Ми бачимо перемогу добра над злом. Настрій ліричного героя змінюється в ході вірші. Спочатку воно похмуре, і сумне, і сумне, але як після дощу і грому «відроджується» природа: «земля освіжилася» і вітер «пестить листочки древ», так і душа поета стає ясною і світлою. Першим рядком вірша «Остання хмара розсіяною бурі!» ліричний герой-автор показує, що вся основна буря вже позаду, грім, блискавка - все вже пройшло. Значить, в композиції вірша немов відсутній піковий момент - кульмінація. Остання хмара лише залишок бушувала стихії. Так що все вірш «Хмара» ми можемо назвати розв'язкою якогось дії: герой вже заспокоюється, настрій поліпшується, на душі його стає легко і вільно, та й природа поступово оговтується від бурі. У вірші А.С. Пушкіна «Хмара» ми бачимо художній образ хмари. Вона є сукупністю всіх негативних емоцій автора, але в той же час хмара потрібна природі, траві і деревах потрібен дощ. Хмара уособлення чогось непостійного: ось вона «видає таємничий грім», а ось вже мчить по небу, підганяє вітер. Отже, хмара - символ непостійності, сумна і сумна, але дуже необхідна для природи. У вірші багато цікавих тропів. Наприклад, епітети «розсіяна буря», «таємничий грім», «жадібна земля», «радісний день» і ін. У першій строфі вірша присутній анафора - єдиноначальність: Одна ти мчиш по ясною блакиті, Одна ти наводиш сумну тінь, Одна ти печаль радісний день. У другій же строфі ми можемо помітити навмисне повторення автором голосних звуків - асонанс. В даному випадку - повторення голосного звуку «О» - створює звуковий образ бурі. Ми ніби чуємо грім, нам страшно, і мимоволі вириваються звуки страху і захоплення -междометія «О» і «А». Ти небо недавно кругом полегшувала, І блискавка грізно тебе обвивала, І ти видавала таємничий грім. Описуючи нещодавно бурхливу бурю, автор використовує асонанс. Автор немов бере участь у дії свого вірша. У третій строфі можна побачити індивідуально-авторське поєднання слів: «Досить, сховайся!» Так автор немов уявив себе володарем бур, наказуючи хмарі швидше помчати геть. У вірші присутній і мовний засіб - категоріальне відмінність часів дієслів. Автор описує у вірші дві дії: минулий бурю і залишилася хмаринку. Отже, панувати кілька хвилин тому буря вже закінчилася, значить і вживає автор минулий час для дієслів, пов'язаних зі стихією (облягала, обвивала, видавала, пішла). Але тепер настала нова, тиха і спокійна пора, коли хмара залишилася одна і здійснює останні свої дії (мчиш, наводиш, печаль). Вірш «Хмара» відноситься до останнього етапу творчості А.С. Пушкіна. У вірші зображено пейзажна картина, дуже динамічна. Рух, розвиток дається через антитезу, яка передається теперішнім і минулим часом дієслів. Вірш складається з трьох строф. У першій строфі образ ліричного героя проникнуть почуттям самотності. Повторення слова «одна» і анафора стилістичних фігур ( «сумну тінь» - «радісний день») ще раз підкреслюють почуття ліричного героя. У другій строфі ліричний герой занурюється в думки про минуле. Це передається використанням дієслів минулого часу ( «облягала», «видавала», «обвивала», «пішла»). Для додання ексцентричності, піднесеності настрою автор використовує лексичну анафору (і ..., і ...) і частий повтор слова «ти». Також ми можемо спостерігати вигуки в 1 і 3 строфі. У третій строфі ліричний герой звертається до хмари ( «Досить, сховайся! ) Це прохання здається нелогічною в світлі подій, що відбулися. Але далі це пояснюється використанням колишніх часів дієслів ( «миновалась», «промчала»). Дуже цікава лексика вірша. Слово «блакить» вжито в значенні яскравого, блакитного неба. «Жадібних» - спрагла, яка просить вологи. У поєднанні з іменником виходить уособлення. Слова «миновалась», «сховайся», «древ» - архаїзми. Вони використовуються для збереження ритму і рими вірша. Вірш написаний чотиристопним амфібрахієм з використанням парної рими (чоловіків та жінок). Образи у вірші є не тільки символічними, але і алегоричними. Можливо, під бурею мається на увазі якесь бурхливе почуття, що залишило слід в душі поета. Або це свого роду звернення до царя. Олександр Сергійович нагадує йому про декабристський повстання. Він сподівається на звільнення засланих декабристів. Якщо це так, то образ хмари в цьому вірші є нетрадиційним для поетичної мови першої половини 19 століття. Хмара позначала небезпека ( «Повість о полку Ігоревім», «Руслан і Людмила»). Я вважаю, що А.С. Пушкін знайшов нове звучання і розширив значення слова «хмара». Проведіть лінгвістичний аналіз вірша А.А. Фета «Вчися у них - у дуба, у берези». Вчися у них - у дуба, у берези. Кругом зима. Жорстока пора! Марні на них застигли сльози, І тріснула, стискаючи, кора. Все злей заметіль і з кожною хвилиною Серце рве останні листи, І за серце хапає холод лютий; Вони стоять, мовчать; мовчи і ти! Але вір весни. Її промчить геній, Знову теплом і життям дихаючи. Для ясних днів, для нових одкровень перехворівши скорботна душа. Вірш А.А. Фета «Вчися у них - у дуба, у берези» було написано на початку 80-х років. Уже в 50-ті роки формується романтична поетика Фета, в якій поет розмірковує про зв'язок людини з природою. Він створює цілі цикли: «Весна», «Літо», «Осінь», «Вечори і ночі», «Море», в яких через картини природи читач і ліричний герой осягають правду про людину. У цьому сенсі вірш «Вчися у них - у дуба, у берези» дуже характерно. Непомітна картина російської природи відображена в поезії своєрідно. Поет зауважує її невловимі перехідні стани і як художник «малює», знаходячи все нові відтінки і фарби. Термін «поезія імпресіоністів», що застосовується до лірики Фета, як не можна точно відображає пошуки поетів-мислителів, поетів-художників. Ще сучасники Фета, особливо Салтиков-Щедрін, підкреслювали цілковите злиття людини з природою в його ліриці. В голосі Фета чується голос живої істоти, такого, як трава, дерева, тварини. Поет може «мовчати» їх мовою, занурюючись в статистичне споглядання. І слідом за поетом, перед читачем виникають серйозні картини дисгармонії в природі, а по-фетовски, і в душі людини. Вони викликають ряд асоціацій: біда, невлаштованість, тривога, занепокоєння. Цьому сприяють метафоричні образи: «марні застигли сльози», «за серце хапає холод лютий»; негативно емоційно забарвлені епітети: «холод лютий», «жорстока пора», «скорботна душа», інверсія «марні на них застигли сльози» Кульмінація негоди в природі пов'язана з душевними відчуттями. У першій і третій строфах використовуються переважно прості і прості ускладнені пропозиції (ускладнення дієприслівниковими оборотами, однорідними визначеннями). Друга строфа має іншу синтаксичну структуру: складне безсполучникового пропозицію. Короткі, інформативно-насичені пропозиції надають вірша динаміку. Друга строфа зупиняє динаміку вірша, уповільнює його, в третій строфі динаміка відновлюється. Спонукальні пропозиції задають тон всьому віршу, форми дієслів в наказовому способі надають елементи дидактичного повчання, застарілі форми слів «стискаючи», «життям» надають урочистість мови. Спочатку вірш пройнятий песимістичними настроями. Нагнітання трагічних мотивів особливо помітно у другій строфі, де автор дозволив собі використати лексичні повтори: «серце рве» - «за серце хапає», «вони мовчать; мовчи і ти ». Такий прийом підсилює очікування розв'язки, саме тому третя строфа починається з противительного союзу «але» ( «Але вір весні»). Союз «але» вторгається в останню строфу, суперечить світу невлаштованості і розладу. несе в собі світлий образ краси, гармонії. Тепер образна система служить для створення почуттів іншого роду - віру в торжество добра, краси, гармонії. Можливо, Фет бачив в природі те, чого йому так не вистачало в житті, в сфері людських відносин (багато років були витрачені на відновлення дворянського титулу, трагічна любов до Марії Лазич). Я вважаю, що цей вірш є яскравим прикладом того, що Фет все життя не переставав перечитувати велику і піднесену книгу природи, залишаючись вірним і уважним її учнем. А слідом за поетом, природу повинен пізнавати і читач, тому, що в ній - ключ від усіх таємниць людського буття. Природа - найкращий учитель і наставник людини. Перед нами розгорнута метафора. Філософсько-психологічний підтекст вірша очевидний. Дуб - символ стійкості, міцності, сили. Береза \u200b\u200b- символ життєздатності, протистояння негодам гнучкості, життєлюбства. Опорними словами є зима - негаразди, весна - повнокровна вільне життя. Мова в вірші, отже, йде про те, що людина повинна мужньо зносити удари долі і вірити в невідворотність змін. Вірш дихає рухом, а жодного слова, безпосередньо виражає рух, в ньому немає. Більшою мірою вірш унікально тим, що два дуже різних подієвих ряду сходяться в одній естетичної реальності. Найбільш сильна в емоційному відношенні кінцівка, в ній зосереджена вся сила вірша. Художній світ створений різноманітністю ритмів, звуків і особливим синтаксисом, тобто співучим стилем. У першій строфі використані називние спонукальні пропозиції, так як Фет прагнув висловити всю складність душевного життя людини і природи. У другій строфі закривається кульмінація в душі і в природі. У третій строфі протівітельний союз змінює настрій ліричного героя, і за картинами жорстокої зими відчувається відродження надії. Вірш написаний трискладових амфібрахієм з перехресної ж / м римою. Поет раскрепостил слово і збільшив навантаження на нього - граматичну, емоційну, смислове. При цьому смисловою одиницею поетичного тексту є не окреме слово і навіть не окремі слова і вирази, а весь ближній і дальній контекст. Саме вірш є яскраве ліричне переживання, миттєву ліричну спалах. Також у вірші використані застарілі форми: «життям», «стискаючи». Відчувається авторське присутність: «марні на них застигли сльози», «скорботна душа». Фет сприймається поетом-символістом, який як мудрець трагедію, біль, співчуття перетворює в красу. Саме в незнищенною здатності все пропустити через серце сприймається його творчість ». Виразно прочитайте вірш І. Северяніна «Тиша двояка». Проведіть лінгвістичний аналіз вірша. Тиша двояка Висока варто місяць. Високі стоять морози. Далекі скриплять обози. І здається, що нам чутна Архангельська тиша. Вона чутна, її видно: В ній схлипи журавлинною трясовини. У ній хрускоти сніжної парусини, В ній тихих крил білизна Архангельська тиша. Ігор Северянин вибрав незвичайну назву для вірша - «Тиша двояка». З одного боку, читач може почути її, тиша описана так «детально», в ній міститься багато всього, починаючи від «схлипів журавлинною трясовини» і закінчуючи «хрускіт снігової парусини». Здавалося б, ну що особливого може бути в тиші? Але тільки на перший погляд може здатися, що тиша млява і зів'яне, не дарма Ігор Северянин ставився до поетів «срібного століття», адже він зміг змусити читача не тільки почути тишу, а й «побачити», відчути її ... Висока варто місяць. Високі стоять морози. Анафора «висока» досить незвичайна для перших рядків. Хочеться підняти голову і побачити цю місяць, відчути такий мороз. Вірш написаний чотиристопним ямбом з використанням кільцевої композиції. Це допомагає автору розкрити ідею: описати тишу так, щоб в ній був помітний кожен звук. Алітерація звуків «ш», «ж», «х» створює ефект хрускоту, шарудіння, схлипів. Якщо читати вірш вголос, дійсно можна це почути. неповне пропозицію з пропущеними присудком також допомагають створити якийсь образ тиші. Поет повторює слово «чути», щоб ще раз звернути увагу читачів: так тихо, що тишу можна почути. і ця всепоглинаюча тиша дозволяє почути «далекий скрип обозів». Тире підводить підсумок всього того, що «перебуває в« Архангельської тиші ». Цікаво порівняння снігу зі «сніговою парусиною», тобто сніг білий, як вітрило корабля в море. Вона складна, її видно: В ній схлипи журавлинною трясовини. Двокрапка доводить, що вона дійсно видно по тому, що відбувається навколо. Епітет «тихі» підкреслює, що навіть крила намагаються не порушувати цей спокій. Складно розповісти про тишу, якщо найчастіше вона асоціюється з мертвотністю, вічним спокоєм. Але тиша, «подслушенная» поетом інша - це неквапливе протягом життя, сон і пробудження, відсутність тривожного, напруженого потоку буденних справ. Використані прийоми і фігури доповнюють образ цього складного явища, названого тишею. Вірш І. Северяніна «Тиша двояка побудовано на системі взаємопов'язаних перегукуються образів. Важливі не стільки окремі слова або словосполучення, скільки ті асоціації, які вони породжують у читача. Ми немов поринаємо в інший світ, опиняємося в засніженій російській глибинці, де вдивляємося і вслухається в тишу, «тиша двояку». «Ті, що говорять» є сама назва вірша. Що значить «тиша двояка»? І взагалі, як можна тишу чути, адже тиша - це відсутність будь-яких звуків ?! А ось у Северяніна ця тиша складається з «схлипів журавлинною трясовини», з скрипу обозів і «хрускоту сніжної парусини», тобто простіше кажучи хрускоту снігу під ногами. Северянінского тиша «видна»; це не безмовність і не просто поєднання звуків, це особливе відчуття, особлива атмосфера, яка витає над архангельськими просторами. Мовцями »є епітети, які використовуються потім для опису представляється їм картини:« висока місяць »- це тому, що місяць на півночі здається далекою, розташованої високо-високо на небі; «Високі морози» - значить, морози люті; «Схлипи журавлинною трясовини» - ця фраза оповідає про що. По-перше, про те, що влітку на болотах в архангельській глибинці зростає журавлина, про те, що трясовина видає дивні звуки, схожі на схлипи, навівають тугу. «Тихих крил білизна» - це, ймовірно, сказано про ангелів, що дивляться з давніх архангельських ікон. З усього цього і складається «тиша двояка», «Архангельська тиша», архангельський, ні з чим не порівнянний дух. Вірш написаний в такому темпі, з використанням таких прийомів побудови фрази і пропозиції, що у читача створюється відчуття неспішного плину часу, спокою. Короткі закінчені пропозиції надають визначеність всього сказаного поетом. Використовується прийом, коли кілька рядків починаються з однієї і тієї ж фрази (одного слова), що підкреслює особливості описуваного предмета (або явища), і, крім того, надає віршу деяку схожість з простою, задушевної піснею ». Проаналізуйте вірш, спираючись на запитання. Дивний град часом зіллється З летучих хмар; Але лише вітер його торкнеться, Він зникне без слідів; Так миттєві созданья Поетичної мрії Зникають від дихання сторонніх суєти. Е.Баратинскій 1. Про що цей вірш (визначте тему), 2 б. його основна думка (сформулюйте самі або знайдіть в рядках вірші). 2 б. 2. На які смислові частини можна розділити цей вірш? 2 б. На якому прийомі воно побудовано? 2 б. 3. Про яку «сторонньої суєті» йдеться в останньому рядку? 2 б. 4. Що, на думку автора, несе загибель поезії? 2 б. 5. Спробуйте одним словом визначити, що «зникає». 1 б. 6. Які засоби виразності допомагають автору передати свою думку? Від 1 б. 7. Визначте віршований розмір. 2 б.
Якщо лермонтовські «хмаринки небесні» були байдужі до страждань поета, то пушкінська хмара, здається, слухає людському дієслова. Тому що пушкінський дієслово такий, що їм можна палити не тільки серця людей, а й душу холодної стихії. Для того, напевно, і він дав Пушкіну такий пророчий дієслово, щоб запалити серце стихії, розбудити в ньому істину про те, хто є стихія!
Говорячи - «і вирвав грішний мій язик», Пушкін відмовився від проповіді, від прямого пророцтва, від філософії. Пушкін відмовився навіть від одкровення - в ім'я віршів. Тому що більшого одкровення, бажаного Богу, що втілився в стихії, тобто - в красі природи, і не буває. «Я помню чудное мгновенье: Переді мною з'явилася ти, Як швидкоплинне бачення, Як геній чистої краси».
Не було у Пушкіна більшого одкровення, ніж вірш «Хмара», хоча кожна велика вірш в поезії є одкровення, більше якого не буває. «Остання хмара розсіяною бурі! Одна ти мчиш по ясною блакиті, одна ти наводиш сумну тінь, одна ти печаль радісний день. Ти небо недавно кругом облягала, І блискавка грізно тебе обвивала; І ти видавала таємничий грім І жадібну землю напувала дощем. Досить, сховайся! Пора миновалась, Земля освіжилася, і буря промчала, І вітер, пестячи листочки древ, Тебе з заспокоєних жене небес ».
Якщо хмари Лермонтова - «вічно холодні, вічно вільні» не прислухались до його страждань, то пушкінська хмара не відходить від поета. Одна хмара, єдина хмара Пушкіна.
Але вітер, дуже ласкаво, жене хмари з небес. Поет не зупиняється на одному образі світу. У кожного в стихії - свою справу. Після дощу - цвітіння. Вітру, пестить «листочки древ», заспокоєний небес не треба ні про що думати. Їм нема про що страждати.
У цьому вірші Пушкін зобразив буття Бога, який став стихією.
Але взаємопов'язаним явищам природи не потрібно і про це знати. Їм не треба пізнавати себе в цілому. Ціле саме вже пізнало їх. Така пушкінська хмара. Але лермонтовські хмари - пізнають себе, пізнають світ.
Лермонтов змушує думати і переживати умиротворені пушкінські хмари.
Лермонтов ставить запитання Богу, який мирно живе в прозорій пушкінської метафори. Але, відповідаючи Лермонтову, Богу неможливо залишатися в метафорі Пушкіна. Не відповідати Лермонтову було не можна. Лермонтову належало скоро назавжди йти, ставати стихією. А відповідаючи Лермонтову, неможливо не продовжити творіння світу.
А ким стане Лермонтов в стихії? Може, хмарою, якій «набридли ниви безплідні».
Говорячи про Лермонтова, тому говоримо про Пушкіна, про Тютчева, про Блок, про Фете, що поет тим і великий, що його простір безмежно; в ньому неминуче самопізнання всього сущого ...
хмара
Остання хмара розсіяною бурі!
Одна ти мчиш по ясною блакиті,
Одна ти наводиш сумну тінь,
Одна ти печаль радісний день.
Ти небо недавно кругом облягала,
І блискавка грізно тебе обвивала;
І ти видавала таємничий грім
І жадібну землю напувала дощем.
Досить, сховайся! Пора миновалась,
Земля освіжилася, і буря промчала,
І вітер, пестячи листочки древ,
Тебе з заспокоєних жене небес.
(О. С. Пушкін, 1835г)
розминка:
В8- Як називається прийом «олюднення» явищ природного світу, до якого вдається О.С.Пушкін, малюючи образ «останньої хмари розсіяною бурі»?
В9- Назвіть художній прийом, заснований на протиставленні різнорідних явищ ( «сумна тінь» - «радісний день»).
В10- Назвіть художній засіб, що представляє собою образне визначення, яке багаторазово використовується у вірші і підсилює емоційне звучання образів ( «ясна блакить», «жадібна земля», «сумна тінь» і т.п.)
В11- Яким терміном позначають стилістичний прийом, що полягає в однаковому початку кожного рядка ( «Одна ти мчиш по ясною блакиті, // Одна ти наводиш сумну тінь, // Одна ти печаль радісний день ...»)?
В 12-Визначте розмір, яким написано вірш «Хмара».
відповіді:
В8- уособлення
В9- антитеза
В10- епітет
В11- анафора
В 12-амфібрахій
ідейний рівень (Для цього вірша більше підходив перший кліше)
характеристика образів
Який філософський сенс вірша О.С.Пушкіна «Хмара»?
^ Приклад твору з цього питання на 4 бали (з частковим використанням кліше):
В даний твір О. С. Пушкін вклав особливий філософський сенс. Вірш «Хмара» можна розглядати, як роздум про минуле і майбутнє. Образ хмари уособлює останній «пережиток минулого». Це розкривається через такі зображально-виражальні засоби, як епітет: «сумна тінь», «жадібна земля», «таємничий грім»; уособлення: «одна ти (хмара) наводиш сумну тінь». Так само автор використовує антитезу ( «сумна тінь» - «радісний день»), з метою протиставлення минулого і майбутнього.
ПАМ'ЯТНИК
Я пам'ятник собі воздвиг чудовий, вічний,
Металів твердіше він і вище пірамід;
Ні вихор його, ні грім не зломить швидкоплинний,
І часу політ його не розтрощить.
Так! - весь я не помру, але частина мене велика,
Від тліну втікши, по смерті стане жити,
І слава зросте моя, ось я увядая,
Доки славянов рід вселенна буде шанувати.
Слух пройде про мене від Бєлих вод до Черних,
Де Волга, Дон, Нева, з рифі ллє Урал;
Всяк буде пам'ятати то в народах Своєю незліченною,
Як з безвісті я тим відомий став,
Що перший я осмілився в забавному російською складі
Про чесноти Феліція проголосити,
У серцевої простоті розмовляти про бога
І істину царям з посмішкою говорити.
Про муза! загордився заслугою справедливої,
І знехтує хто тебе, сама тих зневажай;
Невимушено рукою неквапливої
Чоло твоє зорею безсмертя вінчав.
(Г. Р., 1795)
розминка:
В8- До якого жанру належить вірш Г.Р.Державина «Пам'ятник»?
В9-Вкажіть назву літературного напряму, яке виникло в Росії в 2-ій чверті 18 століття і знайшло втілення в творчості Г. Р..
В10- Назвіть образ античної міфології, що є у вірші Г. Р. «Пам'ятник» символом поетичного натхнення.
В11- Який вид стежка, заснований на переносному значенні слова за подібністю, використовує Г.Р.Державин для створення високої художньої образності в словосполученнях «політ часу», «зоря безсмертя»?
В 12-Визначте розмір, яким написано вірш Г.Р.Державина «Пам'ятник».
відповіді:
В9- класицизм
В11- метафора
Питання для аналізу вірша з кліше, що допомагають сформувати відповідь в завданні С3, С4. Відповідаємо на питання і складаємо 1-2 пропозиції. Якщо є проблема в формулюванні, використовуємо кліше (якщо проблем немає, то відповідно відповідаємо своїми словами). На правильно складені пропозиції я буду ставити плюси. Як відповімо на питання-приступимо до написання твору.
Визначте тему вірша (філософська, любовна, пейзажна, тема поета і поезії і т.д.)
ідейний рівень
тлумачення назви
Зображально-виражальні засоби. Стежки. (Вказуючи стежок на місці трикрапки використовуємо цитування, наприклад: Метафора «зоря безсмертя»)
Зображально-виражальні засоби. Стилістичні фігури (повтори, риторичне питання, вигук, антитези і т.д.). Так само, вказуючи стилістичну фігуру, використовуємо цитування.
Зображально-виражальні засоби. Поетична фонетика (алітерація, асонанс, анафора, епіфора і т.д.). Лексичні засоби виразності (синоніми, антоніми, неологізми, архаїзми і т.д.). Використовуємо цитування.
Вірші російських поетів, які схожі за темою з «Пам'ятником» Г.Р.Державина (Називаємо авторів і назви віршів)
Що об'єднує названі вами вірші з твором «Пам'ятник» Г.Р.Державина? У чому їх відмінності? (Аргументуємо свою точку зору цитатами)
Завдання С3. Нагадую обсяг твори 5-10 пропозицій. Використання термінів обов'язково, не менше 5-ти (Слова «твір», «ліричний герой», «образ», «стежки» і тд вважаються як терміни). Намагаємося не допускати мовних помилок. Якщо важкувато сформулювати свою думку, використовуємо, якщо підходять, деякі пропозиції, складені нами раніше, і кліше.
С3 У чому, на думку Г. Р., полягає справжня нагорода для поетичного таланту?
^
С3 У вірші «Пам'ятник» Г.Р.Державин розмірковує над темою поета і поезії. Автор вважає, що найвищою нагородою для поетичного таланту є пам'ять, «безсмертя» творінь поета. Сама назва «Пам'ятник» уособлює щось вічне і піднесене. Впевненість поета в своєму безсмертя і в безсмертя людського слова розкривається у вірші через такі зображально-виражальні засоби, як метафора: «політ часу», «зоря безсмертя». Щоб показати свої заслуги, автор використовує гіперболу: «Я пам'ятник собі воздвиг чудовий, вічний, металів твердіше він і вище пірамід».
С4 Які російські поети розробляли в своїй творчості тему поета і поезії, і як з ними можна співвіднести вірш Г.Р.Державина?
^ Приклад твору на цю тему на 4 бали (з частковим використанням кліше):
С4 У своїй ліриці до теми поета і поезії так само, як і Г.Р.Державин, зверталися О. С. Пушкін і М. Ю. Лермонтов. Автори через свої вірші намагалися відповісти на питання: «У чому ж справжнє призначення поета?». Вірш «Пам'ятник» О.С.Пушкіна можна співвіднести з «Пам'ятником» Г.Р.Державина. З першої строфи ці твори схожі за настроєм і думкам автора: «Я пам'ятник собі воздвиг чудовий, вічний» (Г. Р.), «Я пам'ятник собі воздвиг нерукотворний» (А. С. Пушкін). Так само, ці вірші мають загальні риси з «Смертю поета» М. Ю. Лермонтова. Всі вони говорять про призначення поета і невмирущості його лірики. Це відбивається в таких рядках: «Угас, як світоч, дивний геній» (М. Ю. Лермонтов), «Чоло моє зорею безсмертя вінчав» (Г. Р.), «В мій жорсткий вік прославив я свободу» (А. С.Пушкін).
Я не люблю іронії твоєї.
Залиш її віджилим і не жили,
А нам з тобою, так гаряче любили,
Ще залишок почуття зберіг -
Нам рано вдаватися до їй!
Поки що соромливо і ніжно
Побачення продовжити бажаєш ти,
Поки що киплять у мені мятежно
Ревниві тривоги і мрії -
Чи не квап розв'язки неминучою!
І без того вона не далека:
Кіпім сильніше, останньої спрагою повні,
Але в серці таємний холод і туга ...
Так восени бурхливі річка,
Але холодніше бурхливі хвилі ...
(Н.А.Некрасов)
розминка:
В8- З другої і третьої строф вірша випишіть в невизначеною формі дієслово, повтор якого вказує на збереження живої почуття у відносинах героїв.
В9- Напишіть назву засоби художньої виразності, що передає емоційне ставлення автора до різних життєвих явищ ( «ревниві тривоги», «таємний холод»).
В10- До якого роду літератури належить вірш Некрасова «Я не люблю іронії твоєї»?
В11- До якої з жанрових різновидів лірики традиційно відноситься вірш Некрасова «Я не люблю іронії твоєї»?
В 12-Визначте розмір, яким написано вірш «Я не люблю іронії твоєї».
відповіді:
В8- кипіти
В9- епітет
В10- лірика
В11- любовна
Питання для аналізу вірша з кліше, що допомагають сформувати відповідь в завданні С3, С4. Відповідаємо на питання і складаємо 1-2 пропозиції. Якщо є проблема в формулюванні, використовуємо кліше (якщо проблем немає, то відповідно відповідаємо своїми словами). На правильно складені пропозиції я буду ставити плюси. Як відповімо на питання-приступимо до написання твору.
Визначте тему вірша (філософська, любовна, пейзажна, громадянська і т.д.)
Дії і стану (дієслова-проблеми)
Зображально-виражальні засоби. Стежки. (Вказуючи стежок на місці трикрапки використовуємо цитування, наприклад: Метафора «зоря безсмертя»)
Зображально-виражальні засоби. Стилістичні фігури (повтори, риторичне питання, вигук, антитези і т.д.). Так само, вказуючи стилістичну фігуру, використовуємо цитування.
Вірші російських поетів, які схожі за темою з твором «Я не люблю іронії твоєї» Н.А.Некрасова (Називаємо авторів і назви віршів)
Що об'єднує названі вами вірші і твір «Я не люблю іронії твоєї» Н.А.Некрасова (аргументуємо свою точку зору цитатами)
С3 У чому драматизм звучання любовної теми в даному вірші?
^ Приклад твору на цю тему на 4 бали (з частковим використанням кліше):
В даному вірші Н.А.Некрасов показав трепетну любов і неминучість завершення відносин між ліричним героєм і його коханої. В цьому і полягає драматизм твору «Я не люблю іронії твоєї». Для відображення внутрішнього стану ліричного героя автор використовує зображально-виражальні засоби. Наприклад, такий троп, як епітет: «ревниві тривоги і мрії», «розв'язки неминучою», «таємний холод і туга», «бурхливі хвилі». Так само для яскравого зображення почуттів ліричного героя автор використовує риторичний вигук: «Нам рано вдаватися до їй!», «Не квап розв'язки неминучою!». Цей прийом позначає крик душі закоханого, як останній поклик до коханої.
С4 Хто з російських поетів близький Н. А. Некрасова в зображенні складних відносин між чоловіком і жінкою, і чому?
^ Приклад твору на цю тему на 4 бали (з частковим використанням кліше):
Так само, як і Н.А.Некрасов, складні відносини між чоловіком і жінкою в своїх віршах зображували С.А.Есенин і О. С. Пушкін. У творі «Я вас любив» О. С. Пушкін показав нерозділене кохання і почуття ліричного героя, який відчуває і радість, і мука. Триразове повторення слів «Я вас любив» грає велику роль в створенні емоційної напруженості. Такий же тип відносин зображує у своєму вірші «Лист до жінки» С.А.Есенин. Рядки «Готовий йти хоч до Ла-Маншу. Вибачте мені .. Я знаю: ви не та- живете ви з серйозним, розумним чоловіком; що не потрібна вам наша мука, і сам я вам ні крапельки не потрібний »- передають всю трагічність нерозділеного кохання. Ці вірші О.С.Пушкіна і С.А.Есенина можна співвіднести з твором Н.А.Некрасова, всіх їх об'єднують емоції ліричного героя і однаковий сюжет-сумна розв'язка складних відносин між чоловіком і жінкою.
Стисла руки під темною вуаллю ...
"Чому ти сьогодні бліда?"
Тому, що я терпкою сумом
Напоїла його допьяна.
Як забуду? Він вийшов, хитаючись,
Скривився болісно рот ...
Я втекла, поручнів не торкаючись,
Я бігла за ним до воріт.
Задихаючись, я крикнула: "Жарт
Все що було. Підеш, я помру ".
Усміхнувся спокійно і моторошно
І сказав мені: "Не стій на вітрі".
(А. А. Ахматова)
розминка:
В8- Який засіб образотворчості використовує поет? ( «Тому, що я терпкою сумом напоїла його допьяна»)
В9- Як називається питання, який задається не з метою отримання відповіді, а з метою залучення читача в міркування або переживання ( «Як забуду?»)?
В10- Для посилення емоційного і смислового змісту вірша А.А.Ахматова використовує повтор групи слів на початку декількох рядків ( «Я втекла, поручнів не торкаючись, Я бігла за ним до воріт»). Як називається цей прийом?
В11- З наведеного нижче переліку виберете три назви художніх засобів прийомів, використаних поетом в третій строфі даного вірша.
2) інверсія
3) епифора
4) асонанс
В 12-В творі створена ситуація мовного звернення: «" Жарт все, що було. Підеш, я помру. " Усміхнувся спокійно і моторошно і сказав мені: "Не стій на вітрі" ». Як називається форма мови, при якій висловлювання, адресований безпосередньо співрозмовникові, за змістом обмежується тематикою розмови і чітко пов'язується з ситуацією?
відповіді:
В8- метафора
В9- риторичне питання
В10- анафора
В 12-діалог
Питання для аналізу вірша з кліше, що допомагають сформувати відповідь в завданні С3, С4. Відповідаємо на питання і складаємо 1-2 пропозиції. Якщо є проблема в формулюванні, використовуємо кліше (якщо проблем немає, то відповідно відповідаємо своїми словами). На правильно складені пропозиції я буду ставити плюси. Як відповімо на питання-приступимо до написання твору
Визначте тему вірша (філософська, любовна, пейзажна, громадянська і т.д.)
Виявлення ліричного сюжету, переживання ліричного героя
«Мова тіла» (пози, жести, міміка героїв) і його роль у вірші.
Зображально-виражальні засоби (використовуємо цитування).
Дії і стану (дієслова-проблеми). Використовуємо цитування.
Глава 10. ОСТАННЯ хмара розсіяного БУРИ
Кінці з кінцями має свесть.
Князь П. А. Вяземський
Поїздкою на поштових в Тамбовську губернію в 1838 році Американець відкрив заключний етап свого життя. Довгий період його відносного самітництва, викликаного хворобою Сари і власної хворобою, залишився в минулому. Граф Федір Іванович Толстой, «сивий як лунь старий», на кілька років знову перетворився на людину вчинку, публічного і не завжди однозначного.
Повернувся із заслання відставний підполковник і завзятий картяр А. А. Аляб'єв надумав одружитися. Його обраницею була Катерина Олександрівна Офросімова, Тридцятисемирічна вдова. Вінчання композитора відбувалося 20 серпня 1840 в селі Рязанцев Богородского повіту, в тамтешній церкві Святої Трійці. Збереглася відповідний запис у церковній метричній книзі, завдяки чому нам тепер відомо, що поручителями з боку нареченого виступили корнет Н. І. Іохімсен і ... «полковник граф Федір Іванович Толстой». Американець виявився в сільському храмі аж ніяк не випадково: він здавна водив ігрецкое знайомство з автором знаменитого «Солов'я». До того ж наш герой був, що називається, «боржником» Аляб'єва: адже йшов під вінець Олександр Олександрович одного разу написав душевний романс «Роза» на вірші графині Сари Толстой.
Після смерті дочки граф взагалі зачастив до храмів. Сумуючи, він ще ближче підійшов «до переконання в християнстві». При цьому він, як багато обдаровані люди, шукав Божество переважно розумом, інтелектуальним зусиллям - і перевіряв релігійні спонтанні пориви філософського скепсисом, мудруванням.
Характерні тому підтвердження є, зокрема, в щоденнику В. А. Жуковського за 1841 рік. Так, 30 січня перебував у Москві поет записав: «У мене майже весь ранок Толстой<…>. Чудове слово Толстова: я розумію, як можна любити своїх ворогів, але не розумію, як можна любити Бога ». А 23 лютого, після візиту до Американцеві, В. А. Жуковський зафіксував наступну тираду допитливого господаря: «Його висловлювання гріхопадіння: Адам вже до падіння припав. Видовище корів спокусило його ».
Від сучасників не сховалося воцерковлення нашого героя. Про те, що Толстой-Американець обернувся у літа «християнином», писав, зокрема, А. А. Стахович.
Мемуаристика М. Ф. Каменська наполягала: «Федір Іванович став мало того що богомольний, а просто ханжею».
А Лев Толстой в розмовах з близькими і зовсім стверджував, що його дядечко «до старості так молився, що коліна і руки собі обдер».
Він жив переважно в селі, в не набридає йому Глібова, але регулярно навідувався в древню столицю і надовго залишався в місті. (Жити тоді граф в Басманний частини, неподалік від церкви Трьох Святителів, у власному будинку.)
У Москві відставний полковник відвідував не тільки рідню, театри і Англійський клуб, а й житло полуопального П. Я. Чаадаєва на Старій Басманний. Граф високо цінував суспільство С. А. Соболевського, П. В. Нащокіна, А. П. Єлагіна, Ф. Н. Глінки і М. С. Щепкіна; спілкувався з «представниками слов'янських теорій», тобто зі слов'янофілами; неодноразово виступав в різних аудиторіях з позицій ревного апологета «російської партії». Саме з цих позицій наш герой в посланні від 23 серпня 1844 року м'яко дорікнув одного, князя П. А. В'яземського, за епістолярну нетактовність: «Ти викрив народ російської в його недосконалість, недоліки: мені було боляче».
На людях він віщав, як у давнину, розумно, сміливо і яскраво - і часто по-юнацькому захоплювався, висловлював спірні, а то і крайні судження. Наприклад, С. Т. Аксаков згадував: «Я сам чув, як відомий граф Толстой-Американець казав при велелюдному зібранні в будинку Перфильеву, які були палкими шанувальниками Гоголя, що він" ворог Росії і що його слід в кайданах відправити в Сибір "» .
Свідком іншого виступу Американця (частково підтриманого Ф. І. Тютчева) проти автора «Мертвих душ» виявилася Олександра Осипівна Смирнова-Россет. 3 листопада 1844 року його оповістила письменника: «У Ростопчина при Вяземському, Самарін і Толстого розговорилися про дух, в якому написані ваші" Мертві душі ", і Толстой зробив зауваження, що ви всіх російських представили в огидному вигляді, тоді як усім малоросіянам дали ви щось вселяє участь, незважаючи на смішні сторони їх; що навіть і смішні сторони мають щось наївно-приємне; що у вас немає жодного хохла такого підлого, як Ноздрьов; що Коробочка і не бридка саме тому, що вона хохлачка. Він, Толстой, бачить навіть мимоволі вирвалося небратство в тому, що коли розмовляють два мужика і ви говорите: "два російських мужика"; Толстой і після нього Тютчев, досить розумна людина, теж помітили, що москвич вже ніяк би не сказав "два російських мужика". Обидва говорили, що ваша вся душа хохляцька вилилася в "Тарасі Бульбі", де з такою любов'ю ви виставили Тараса, Андрія і Остапа ».
У філіппіках Американця була наявна, по всій видимості, і глибоко захована, «нутряне» неприязнь аристократа до худородному, неохайності і чванливому писака. Вийшло, схоже, так, що казна-звідки взявся і увійшов в моду Микола Яновський-Гоголь став для графа Толстого одним з одухотворених символів наступили похмурих часів - століття торжествуючого хамства, хихикання над святим і книг з базару; століття, що не йшов ні в яке порівняння з благородною і ясною епохою толстовської молодості. Почувши єдино гоголівський сміх над руськістю, Американець обурився до глибини живої душі, - і гнів засліпив Толстого. Зазвичай проникливий граф залишив без уваги і натяк хохла на «незримі, невідомі світу сльози», і навіть його «жвава необгонімая трійку».
(Про всяк випадок скажемо, що граф Федір Іванович був далеко не єдиним огудником «Мертвих душ» і інших творів М. В. Гоголя. Проти малоросіянина в ті роки підняли голос, вдаючись до різної аргументації, і Н. І. Надєждін, і інші авторитетні персони.)
Патріотичні настрої нашого героя, однак, не заважали йому бесперечь - і особливо в листуванні - таврувати вітчизняні пороки і безлад.
До сорокових років покинули земну юдоль багато друзів Федора Івановича Толстого. Вино і карти тоді теж майже зникли з його життя. Проте останні сторінки біографії відставного полковника - четвертий вік людини, пора зведення кінців з кінцями - були, як нам представляється, настільки ж змістовними і динамічними, як і початкові.
За повідомленням Ф. В. Булгаріна, в 1840 році граф з сімейством довго перебував у Петербурзі. Іншими джерелами дане мемуарну свідчення поки не підтверджено.
Зате достеменно відомо, що в сорокові роки граф старанно працював над спогадами, де описував своє життя і події, свідком і учасником яких йому довелося бути.
«В американців<…> важливе рух людини; здається, він воскрес або воскресає », - писав 20 січня 1841 року В. А. Жуковський в щоденнику. І вже на наступний день поет збирався за щось «щиро критикувати» одного.
Восени 1838 року він прийшов із інспекційної поїздки в Тамбовську губернію, граф Федір Іванович став подумувати про публікації творів Сарранькі і з цією метою приступив до розбору паперів дочки.
Скориставшись рекомендаціями знайомих, він запросив в підручні молодого вчителя московської землеробської школи Михайла Миколайовича Лихонина. У столичних літературних колах той був відомий як поет і перекладач; його вірші, критичні статті та переклади час від часу друкувалися в «Московському телеграфі», «Сині Вітчизни», «Московському віснику» та інших періодичних виданнях. Особливо цінували таланти Лихонина в редакції «Московського спостерігача»; для цього слов'янофільського журналу Михайло Миколайович справно перекладав, за його власним визнанням, «все статті з англійської та деякі з німецького».
Саме такий, що володіє мовами і не чужий поезії помічник і був потрібний записати в видавці Американцеві.
Граф Федір Іванович жорстко наполягав на тому, щоб німецькі та англійські вірші графині Сари Толстой переводилися на російську мову не як-небудь, а буквально, тобто слово в слово, зі збереженням всіх «віршованих вольностей», - і М. Н. Лихонін, для пристойності подискутувавши, поступився батькові поетеси.
Діяли досягли взаєморозуміння Соревнователь досить швидко і злагоджено, - і вже навесні 1839 року, незабаром після Пасхи, копітка робота з підготовки видання була ними завершена.
Дослідження архіву покійної дочки стало для Американця заняттям відрадним і сумним одночасно. Минуле, сторінка за сторінкою, проходило перед ним - і там, в опоетизованих минулому, його мила чорнобрива Сарра була наче живою. Її почуття і думки, раніше таїмо, тепер виявилися, стали почуттями і думками самого графа Федора Івановича. Переймаючись ними, наш герой, нітрохи не соромлячись співробітника, ридав - і тут же, не встигнувши зім'яти і прибрати мокру хустку, зворушувався і світився від щастя.
Тиха бесіда з Сарранькой часом приводила і до «відкриттів ч у дним ». Можна собі уявити, як забилося серце Американця, коли серед інших творів графині раптом знайшлося вірш на англійською, Присвячене йому, графу Федору Толстому:
Ти часто плакав, батько мій, і засмучення вибілили твоє волосся.
Нерідко глибоке страждання мучило груди твою;
нерідко надривалося твоє шляхетне серце.
Я сама, твоє рідне, ніжно улюблене дитя, коштувала тобі багатьох сліз,
завдала твоєму серцю багато ран, я, яка миліше тобі,
ніж кров, яка звертається в твоєму серці ...
Це дуже схоже на поводження з того світла - невже наспів час і рідний голос кликав його туди?
Вірші та прозові досліди Сари Американець акуратно розподілив по двох томів (або частково). У першому помістилися переклади завершених творів дочки, а в іншому - її незакінчені вірші і проза, листи і чорнові начерки. Фактично до передачі в друкарню було підготовлено повне зібрання творів графині.
М. Н. Лихонін написав для двотомника невелике «Передмова перекладача», де піддав обгрунтованому, вельми професійного розбору творчість Сари Федорівни Толстой. Його критика полягала таким абзацом:
«Але, на виправдання помічених нами недоліків в творах нашої письменниці, згадаємо, що вона була російська, але писала на мовах іноземних, які вивчила більше з книг, ніж з самого побуту і способу життя тих народів, звуками яких висловлювала свої враження і почуття, виплекані на милій серцю батьківщині ... Притому їй, ще настільки юної, ніколи і не приходило в думка, що поетичні квіти душі її будуть пахнути над лихоліття її могилою! »
Цензурні дозволи на друкування томів «Творів» були дані московським цензором І. М. Снєгірьов 26 травня і 6 червня 1839 року. На шмуцтитулах обох частин книги видавець розташував вірші В. А. Жуковського, адресовані йому, батькові покійної поетеси. Перший том відкривався «Біографія Сари», яку склав, цілком ймовірно, теж граф Федір Толстой. В кінці пронизливого життєпису автор позначив: «17-го травня 1839 року». Вважаємо, що це всього-на-всього дата завершення роботи над нарисом, не більше того.
Американцеві виповнилося тоді п'ятдесят вісім років.
«Твори у віршах і прозі гр<афини> С. Ф. Толстой »були швидко і витончено віддруковані в московській друкарні С. Селивановского. Перший том розпещена столична публіка зустріла в цілому прихильно. Читацький інтерес підігрівався і позалітературними факторами: трагічною долею автора книги і звичайно ж тією обставиною, що батьком нещасної мрійниці був всім добре відома людина - аморальний «нічний розбійник».
Другий же тому, видрукуваний зовсім мізерним тиражем, дістався тільки «обраному колу рідних і друзів гр<афа> Ф. І. Толстого ».
І тут сталося несподіване: до Американцеві стали звертатися особи, заімевшіе першу частину «Творів» і бажали ознайомитися з незавершеними творами юної поетеси. І так робив, скажімо, Олександр Хомич Вельтман (1800-1870), помічник директора Збройової палати і вже досить відомий письменник (автор «Мандрівника», «Кощія безсмертного» та інших романів). На його комплементарне лист граф Федір Іванович, «проливаючи солодкі сльози», відповів 6 листопада 1839 року:
«Хоча 2-ий том творів моєї дочки друкувався єдино для мене, - істинно для мене одного і, може бути, для кількох людей найближчих родичів, її гаряче любили, але ваш відгук, настільки утішний, красномовний виразами і почуттям, висловленої мені в листі вашому на рахунок меланхолійних мрій моєї Сари: дає мені право, - дозволяє, наказує мені повідомити і цей 2-ий том. У ньому немає нічого чудового щодо літературному. Немає нічого повного, кінчений. Цей весь тому в уривках, - це як би емблема короткочасної пролітної її життя, недосконалою, не повною. Смерть похмурим факелом своїм висвітлила цей твір.
Але ви кой-де, в неповній фразі, зустрінете думку, повну глибокої туги, зустрінете подих сетующей душі - він<…> отдаётца в поетичній душі вашої. Одним словом: вибачте засліплення нещасних батька, - тут немає, проте ж, батьківської гордості, - немає; я був пристрасний до моєї дочки, але, здається, без засліплення.
Мені здається, я вам доставлю задоволення, повідомивши цей 2-ий том. Якщо ж б в цьому і помилився, то прийміть його як знак особливого мого серцевого до вас поваги, - прийміть його як виклик на особисте знайомство, якого палко бажає, шановний пане, ваш покірний слуга Ф. І. Толстой ».
Пізніше Американець звів-таки знайомство з розташував його до себе А. Ф. Вельтманом - і спілкувався з письменником в сорокові роки.
Виданий графом Федором Івановичем двотомник отримав високу літературну оцінку співробітників петербурзьких «Вітчизняних записок». І. І. Панаєв згадував, що від своєрідних творів Сари Толстой «був тоді в захваті весь гурток». Сам В. Г. Бєлінський назвав графиню «особливо чудовою» серед жінок-письменниць і думав написати рецензію на московське видання, проте так і не здійснив свого наміру. Зате в 1840 році журнал помістив (в № 10) розлогу статтю М. Н. Каткова «Твори у віршах і прозі графині С. Ф. Толстой». Тут автор нарису, розмірковуючи (серед іншого) про чоловічому та жіночому засадах суєтного світу, прийшов до висновку, що вірші передчасно пішла дівиці треба прийняти за зразок (!) суто жіночого поетичної творчості, яка визначає сутністю якого є вільний вилив душі.
Американцеві, якого невідступно переслідувала «смуток по Саррі», читати подібне було приємно. Він не вберіг дочки, але зробив все від нього залежне, щоб обезсмертити хоча б її ім'я.
Сумуючи за Сарри, Федір Іванович в якийсь момент потягнувся до тієї, з ким дочка колись зріднилася душею, - до її сільської подрузі Ганні Волчкової, що жила по сусідству. «Під впливом горя, - згадувала П. Ф. Перфільева, - він побачив в ній другу Римму (тобто Сару. - М. Ф.) і полюбив її так сильно, що про моє існування майже забув. Він обсипав Тоню (сиріч Анет. - М. Ф.) ласками, грошима; навіть хотів віддати їй маєток, і не знаю, як втримався від цієї несправедливості. Мені здається, що цьому перешкодила графиня ... »
Так, графиня, улюблена і ненависна Дуняша, денно і нощно заступала нашому герою дорогу ...
Смерть Сарри лише на короткий час вмираючи подружжя. Потім, після закінчення жалобного періоду, зіткнення Американця з дружиною поновилися. І зведення чужачка Анети в фаворитки, зрозуміло, додало масла у вогонь.
А незабаром підшукати новий привід, і граф Федір Іванович з графинею Авдотьей Максимівною в тисячний раз посварилися, - та так, як не сварилися ніколи раніше.
Порозумітися з Авдотьей Максимівною, напоумити жёнку главі сімейства не вдавалося. До яких би заходів впливу граф Федір Толстой ні вдавався, «зрадив ханжеству» циганка жила за власним розумінням. «Ранок проходило у неї в відвідуванні вищих духовних осіб, а з рядовими монахами вона зверталася зверхньо і знайомства з ними не водила, - писала П. Ф. Перфільева, - решта дня проходила в роз'їздах по магазинах, де купувалися рідкісні і дорогі речі, абсолютно не потрібні ».
При цьому речі у графині завжди котирувалися багато вище, ніж люди, домашня прислуга.
Знущання Авдотьи Максимівни над хамами і призвело до не бачених раніше скандалу.
Про нього повідомила П. Ф. Перфільева в хроніці «Кілька глав з життя графині Інни». Є підстави думати, що дочка Американця, не соромлячись, розповіла тут про події, насправді потрясли толстовський будинок. А для більшої переконливості вона помістила в хроніці (в розділі «Мої батько і мати») справжні (або, скоріше, близькі до справжніх) листи своїх батьків.
Відомо, що Лев Толстой, прочитавши автобіографічну рукопис Параски Федорівни, «не спав всю ніч». Побоювалася друкувати «річ важку» і сама хронікёрша. Правда про сімейне життя Американця була, що вже там говорити, занадто гнітюча.
Одного разу виявилося, що графиня систематично б'є дворових дівчат «хлистиком». Графу Камському донесли про це, так само як і про те, що під гарячу руку матері іноді подвёртивалась і Інна, яка намагалася заступитися за кріпаків. Опинився у Камського і горезвісний «хлист». А далі, за словами Інни, сталося наступне:
«Він, розлютований, схопив хлистик і ножик, який завжди лежав у нього на столі, і вийшов; з хвилину я стояла в якомусь заціпенінні, але, почувши крик, побігла за ним ... Мені стало страшно! Мати стояла в дверях своєї спальні, перекинувшись абсолютно назад, і захищалася від ножа. Я кинулася між ними, відштовхнула графиню, яка впала на підлогу, а ножик потрапив мені в лівий бік і поранив мене. Батько, побачивши мене, схаменувся, посадив мене на стілець і пішов до своєї кімнати. Я трималася за бік і була в якомусь тумані, нічого не розуміючи. Мати підняли і віднесли на ліжко, а Анна, наша demoiselle de compagnie, яку я любила, як сестру, відвела мене в кабінет, де сидів батько, закривши обличчя руками, і гірко плакав. Коли я його побачила, у мене мимоволі вирвався крик: "Господи, коли ж буде кінець!", І з цим словом зовсім втратила свідомість. Ви зрозумієте, що відбувалося в будинку в цей час. У передній люди сиділи як мертві; дівчата метушилися, перебігаючи від однієї хворої до іншої ... »
Після цієї ганебної історії розсерджена графиня намірилася поїхати «туди, звідки він мене взяв», але в підсумку переселилася з дому у флігель: «Вона жила там місяць і в цей час листувалася з мною і батьком, але не хотіла мене бачити». Потім Камська-старша повернулася в будинок, виділила собі окремі покої і стала жити відлюдником. Її листування з графом тривала; ось одна з епістол графині - з вельми недвозначним натяком:
«Останній раз пишу до тебе і не смію назвати тебе чоловіком і другом. Ти мене бачити не можеш. Бог з тобою; на тому світі побачимось. Ось уже три роки, як я з тобою розлучена: чи не тіло моє тебе любило, а душа, божественна і любляча тебе. Я подумала, що вже немає у тебе чого новенького.
Камська ».
Зі свого кута граф Камський слав відповідні послання затворниці. Наведемо приклад:
«Останнє твій лист переконує мене в намірі більше з тобою ніколи не бачитися. Воно мені доводить, що ти рішуче мене не розумієш і зрозуміти не можеш. До того ж в цьому листі є гидоти, від яких я, стара людина, червонію, і лист твоє кинув у вогонь. Розлучив нас з тобою твій пекельний характер; може бути, я сам же винен, але за то поніс сильне покарання і тому не докоряю тобі, але разом жити з тобою бракує сил. Нещасні на каторзі мають годинник відпочинку, але я, ось уже близько року, не маю жодної хвилини солодкого спокою. Якщо я до цих пір не здох, то це треба приписати незвичайному моєму здоров'ю, а може бути, і Богу ще завгодно залишити мене на деякий час для нещасної моєї дочки.
Не турбуйся за мене молитися, молися за себе, але молися з скрушно і розчулено серцем і смиренною душею. Тоді тільки молитви приємні Богу. Молитися і живити злобу в серці, хоча б то було і до свого раба, є велике образу вічного кохання. Спаситель на хресті молився за лиходіїв.
Від щирого серця бажаю тобі заспокоєння.
Граф Камський ».
«Немає можливості бути нам разом», - запевняв граф свою дружину в іншому листі. Однак далі декларацій Камський НЕ йшов: розлучитися з графинею у нього теж не було можливості. І ще через якийсь час Камські-Товсті знову помирилися. Ніхто з них так і не викинув білого прапора. Кордон між двома половинами будинку, двома лицарство заново зникла. «У них вульгарний про все по-старому, у мене теж, тобто дуже кепсько », - підсумувала свою розповідь про драму П. Ф. Перфільева. (Льву ж Толстому вона написала в січні 1864 року: «Прочитавши" Графиню Інну ", я думала, що ти не здивуєшся, що у мене нерви і здоров'я погані, а голова працює якось болісно».)
А князю П. А. В'яземському Американець ледь не в кожному листі сорокових років твердив у множині: «Мої тобі дуже кланяються»; «Дякуємо за дружню твою точність». Або: «Дружина і Поля<…> серцево кланяються і дякують тебе за твоє про них воспоміновеніе ».
Про безпросвітних сімейних буднях, про всілякі «хлистика» і «ножах» у дипломатичному листуванні нашого героя немає жодного натяку, ні згадки.
Втративши один одного з виду після Бородінської битви і пам'ятної пляшки мадери, І. П. Ліпранді і граф Ф. І. Толстой знову - через три з гаком десятиліття! - зійшлися весною 1844 року.
«Ви були знову в Москві і відвідавши А. Ф. Вельтмана, - розповідав про ненавмисному побаченні Іван Петрович, - я зустрів у нього незнайомого старого, зовсім з сивими і густим волоссям. Хоча фізіономія його здавалася мені не чужою, але я далекий був від думки вгадати, хто він. Розмова була загальний. Нарешті поважний господар відрекомендував нас одного іншому. Майже в один голос ми запитали один одного: чи не ви, не ви? і потім послідувало, що в такому випадку буває.<…> Граф зауважив мені, що шпензер князя досі у нього, що бачити його часто увійшло у нього в звичку. На другий день взяв він з мене слово у нього обідати; він запросив ще поважного ветерана нашої епохи, Ф. Н. Глінку. На другий день ми з Вельтманом заїхали по дорозі до Федора Миколайовича і разом вирушили до графу. Я його знайшов тим же: він розливав для всіх суп. Розмова наша полягав в спогадах про князя, про його смерті ... »
Зустрітися і воскресити в пам'яті минуле, попліткувати про безносий сивим бійцям випало за толстовським ніколи не остигає супом, в тому будинку, де зберігалася їх спільною святинею - Долгоруковський ратний сюртук з характерними бурими плямами. Сама доля, витончена сочінітельніца роману життя і упорядниця його композиції, вірно, вирішила побалувати довершує свій вік відставного полковника цим побаченням, світлим і сумним, багато в чому підсумковим.
Коли ж зворушлива сходка інвалідів в символічному антуражі відбулася, ще один життєвий сюжет закруглився - і, як наслідок, того суто земного, що утримувало тут Американця, помітно поменшало.
«Старію, хворий, дурний і сам собі нестерпний», - зізнавався граф Федір Іванович Толстой. Це, однак, не завадило Американцеві зробити в ту пору ряд молодечих подвигів і навіть опинитися «під кримінальним судом». Причому судовий розгляд по справі відставного полковника влади, можливо, так і не довели до якого б то не було формального закінчення.
Почнемо з досить звичайною «толстовської дикості».
У червні 1844 граф вирушив з сімейством на модні тоді Ревельському води. Там компанію Толстим склали графиня Є. П. Ростопчина і подружжя Вяземський. Віра Федорівна і Петро Андрійович відбули з курорту раніше графа, на початку серпня, і, як висловився пізніше Американець, з собою «відвезли всю радість ревельсьКий життя». Граф Федір Іванович, провівши друзів, став уникати суспільства відпочиваючих, обходив стороною «Залон» (місцевий клуб), занурився «в сумне якесь очманіння», з яким до того ж «переплелася туга за вітчизною».
Розважив себе Федір Толстой єдино тим, що одного разу заїхав в пику не догодив йому «пруссак буфетникові Андерсену». У листі князю П. А. В'яземському від 23 серпня 1844 року наш герой відзвітував про свершённой їм кари басурмана в вишуканих виразах:
«Залон так мені остогидло, що і сам буфет втратив свою привабливість; хоча верхня неголена губа буфетника мала свою принадність. Спостерігач може і по сей день бачити на неї глибоко ураженого губі різкою відбиток патріархального духу Російського людини ».
Витівка Американця не мала для нього ніяких наслідків, чого не можна сказати про інший епізод з його настільки ж активною участю.
Та, інша історія почалася задовго до «губи буфетника» і продовжилася після Ревельського інциденту - словом, вона розтяглася на роки.
Перша стадія толстовського кримінальної справи збіглася з приїздом до Москви В. А. Жуковського, який 10 лютого 1841 року було зафіксовано в щоденнику: «У мене вранці граф Толстой. Його нова історія. Ймовірно, знову попався. Як ні кари рука Провидіння, а все натура не переробиш. Того й гляди, що повернеться на старе ».
У розпорядженні біографа нині є три версії того, що сталося - це розповіді А. І. Герцена в «Минулому і думах» (частина друга, глава XIV), актора А. А. Стаховича в «клаптики спогадів» і самого графа Федора Івановича.
За Іскандеру, особисто знав Федора Толстого, «витівка» Американця, яка «мало знову не звели його в Сибір», полягала в наступному: «Він був давно сердитий на якогось міщанина, зловив його якось у себе в будинку, пов'язав по руках і ногах і вирвав у нього зуб. Міщанин подав прохання ».
Деякі деталі дивовижного події спробував уточнити А. А. Стахович: «Після смерті пристрасно їм улюбленої дочки, розумною, освіченою, повної талантів дівчата, Т<олстой> в її пам'ять почав будувати у себе в маєтку лікарню, або богадільню, для селян. Підрядник вибудував дуже погано. Вулкан забушував, Американець по-своєму розпорядився з шахраєм підрядником, він наказав вирвати у нього всі зуби ... »
Відзначимо, що служитель Мельпомени не став (на відміну від А. І. Герцена) робити з постраждалого непорочного агнця. Варто також підкреслити: якби ж то міщанин обдурив графа в дрібницях, - немає, він осквернив пам'ять графині Сари Толстой. У розумінні її батька більш тяжкого злочину бути просто не могло.
З поданої Ф. І. Толстим в травні 1845 року записки на ім'я начальника III Відділення графа А. Ф. Орлова (вона відома нам в копії) прояснюється, що згаданого московського міщанина звали Петром Івановичем Ігнатьєвим. На думку нашого героя, цього типу слід публічно покарати на міській площі. Про те, який карою він, Толстой, свавільно (діючи за принципом: «держава - це я») замінив законну торгову страту, Американець в документі розсудливо промовчав. Хочеться все-таки сподіватися, що шалений граф задовольнився видаленням одного міщанського зуба.
Щербатий Ігнатьєв відповів, ніж міг: він подав прохання на найвище ім'я, в якому звинуватив «відставного полковника Графа Толстого в катуванні, каліцтво, неплатежі які належать їм йому платні, навіть в грабежі його майна, в речах і грошах складається».
І 3 лютого 1841 року через Петербурга в Москву було надіслане веління «зробити найсуворіше слідство».
У записці, адресованій А. Ф. Орлову, Американець дав своєрідну оцінку прийнятому в Північній столиці рішенням: «Государ, захопившись почуттям відомої суворої Його справедливості, поставив в рівень Полковника Графа Толстого, який колись служив не без честі Царю і отечеству, проливав за них кров свою, з міщанином, який згідно з їхніми вчинками мав би давно пролити свою кров на торговій площі ».
Веління імператора Миколи Павловича доставили в Першопрестольну, з грізною папером ознайомили Американця, а той в свою чергу розповів про навислу над ним біді близького до Двору В. А. Жуковському. Їх бесіда відбулася, як видно з наведеної вище щоденникової записи поета, вранці 10 лютого 1841 року. Очевидно, що перебував в «тривозі» Федір Іванович звернувся до нього з проханням про заступництво, і найдобріший Василь Андрійович, досхочу пожурив старовинного приятеля за чергове рукоприкладство, пообіцяв надати графу посильну допомогу.
Пообіцявши, В. А. Жуковський тут же виконав сулёное. Через три дні, 13 лютого, він завдав візит московського цивільному губернатору Івану Григоровичу Сенявіна і по-свійськи обговорив з ним толстовські колізії. Губернатор не тримав зла на графа Федора Івановича і «дав добру надію» поетові. Той, окрилений, поспішив «з доброю звісткою» до Толстому і з порога обрадував старого пустуна. «День вдалий», - зазначив В. А. Жуковський в щоденнику.
«Толстой задарував поліцейських, задарував суд, і міщанина посадили в острог за помилковий извет». Так, однією фразою, охарактеризував А. И. Герцен наступну стадію толстовського справи. У чомусь Іскандер був віддалено прав: дійсно, Американець, як ми тепер знаємо, заручився підтримкою впливових осіб. Однак автор «Колишнього й дум» має велике значення спотворив хід розслідування.
Виявляється, Петра Ігнатьєва запроторили «в острог» аж ніяк не в 1841 році і зовсім не за «извет» на графа Федора Толстого, як запевняв читачів А. И. Герцен. І за термінами, і за частиною процедури все було інакше.
У 1841 році міщанин «від слідства ухилився»; попросту кажучи, він, відчувши недобре, втік. За відсутності позивача розгляд, яким російський імператор дав «законне напрямок», призупинилося. А вже готовий (за підтримки сильних заступників) виправдатися Американець виявився в неоднозначному становищі: висунуті проти нього звинувачення не були ні доведені, ні спростовані.
Близько чотирьох років про ображених мішанині не було ні слуху ні духу. «Протягом цього часу і не залишаючи свого промислу, - повідомив граф Ф. І. Толстой А. Ф. Орлову в травні 1845 року, - Ігнатьєв оплутовал якогось поміщика Тверській губернії, звідки і перепроваджений з пересилання в Московську в'язницю. Ув'язнення Ігнатьєва нарешті дало можливість розпочати слідство. Воно сприйняло діяльної хід: з Графа Толстого були зняті письмові відповідні пункти; він тільки вимагав очної ставки, яка б цілком довела брехливість доносу ».
Тут і втрутився в розслідування Микола Пилипович Павлов (1803-1864), людина сумнівного походження, однак повноважний чиновник і письменник з ім'ям.
Він з 1842 року служив в канцелярії московського генерал-губернатора і здійснював «нагляд за ходом арештантських справ». Періодично об'їжджаючи переповнені столичні буцегарні, колезький секретар Н. Ф. Павлов, як сказано в солідній енциклопедії, «клопотав про звільнення безвинно постраждалих». Перейнявся Микола Пилипович і долею Петра Ігнатьєва, став протегувати пригнобленої невинності, - а потім поділився з А. І. Герценом своїми міркуваннями.
У «Минулому і думах» усна повість чиновника перетворилася в такий текст:
«У цей час один російський літератор, Н. Ф. Павлов, служив в тюремному комітеті. Міщанин розповів йому справу, недосвідчений чиновник підняв його. Толстой злякався не на жарт: справа хилилося явно до його засудження. Але російський бог великий! Граф Орлов написав князю Щербатову секретне відношення, в якому радив йому справу загасити, щоб не дати такого прямого торжества нижчого стану над вищим. Н. Ф. Павлова граф Орлов радив видалити від такого місця ... Це майже неймовірніше вирваного зуба. Я був тоді в Москві і дуже добре знав необережного чиновника ».
Версія А. А. Стаховича в даному пункті коротше; в той же час вона майже дослівно збігається з іскандеровской: «Граф Закревський загасив цю справу».
І тут демократичні викривачі Американця і вищої адміністрації імперії розповіли публіці, м'яко кажучи, не всю правду.
Вони, зокрема, приховали від читачів, що «філантроп і аристократ 12-го класу» (так охарактеризував наш герой Н. Ф. Павлова) весною 1845 роки не обмежився вивченням справи міщанина: він наполіг на звільненні Петра Ігнатьєва. А міщанин, покинувши в'язницю, надійшов звичним для нього чином - «негайно втік».
Поліція ж якщо і почала шукати втікача, то вельми ліниво, більш людське око.
«Слідство знову зупинилося, і граф Толстой піднято тяготиться під тягарем оного, ти й не знав його закінчення; сімейство його скорботи, свобода його обмежена; він не може навіть залишити Москви, що було б необхідно для тяжко хворий його дочки, - писав Американець графу А. Ф. Орлову. - Невже це неодмінний плід тієї справедливості, яка настільки люб'язна серцю правдивого нашого Царя! Але Толстой не нарікає, він тільки просить Начальство звернути увагу на настільки кричуще справу, побоявшись перед волею і благими намірами Государя ».
(Як і в випадку 1829 роки з підпоручиком Ермолаєвим, наш герой дозволив собі завуальовану, приправлену тонкою іронією критику тих, кого критикувати негоже.)
На жаль, А. И. Герцен, а за ним і А. А. Стахович промовчали не тільки про повторне втечу прудкого міщанина, але заодно і про те, що у толстовського справи було цікаве, яке докорінно змінює ситуацію, продовження.
Цитовану вище записку, адресовану А. Ф. Орлову, Американець вигадав 22 травня 1845 року. Події наступного за тим дня змусили графа Федора Івановича зробити дуже істотне збільшення до документа. Можна припустити, що наш герой доповнив записку в двадцятих числах того ж місяця.
Ось це додаток - одна з вершин епістолярної творчості Федора Івановича Толстого:
«Записка ця складена 22 травня і тепер приймає деяка зміна. Чи не в докір Московської поліції, начисто оголосила неможливість відшукати втік міщанина Ігнатьєва, Граф Толстой сам 23-го Травня серед білого дня спіймав його в Московських вулицях і віддав під варту в будку, звідки і доставлений він до Московського Обер-поліцмейстер.
Граф Толстой уклінно просить Вищий Начальство, як велику милість, - покласти край ніжною філантропії Г<осподина> К<лежского> Секретаря Павлова, наказавши Московським властям тримати міщанина Ігнатьєва, може бути, пов'язаного узами кровної спорідненості або серцевої дружби з згаданих Павловим, - під суворим караулом, щоб закінчити майже п'ятирічне наслідок і тим полегшити долю Графа Толстого і, більше того, виконати волю Государя Императора » .
Вважаємо, що вищі чини таємної поліції могли і не стриматися, перейдуть від сміху, читаючи такі рядки.
Сміх сміхом, але як і коли вдалося поліцейським та іншим сановникам «загасити справу» Американця, розпочате за наказом царя, - до цих пір не ясно.
Незабаром після відправки записки А. Ф. Орлову 23 червня 1845 року, наш герой повідомив князю П. А. В'яземському: «Я отримав листа від Г<осподи>на Дубельта, від імені Графа Орлова: воно досить для мене задовільний<но>, І я вважав за потрібне тебе про це сповістити. Люб'язність ж Дубельта абсолютно чудова, при нагоді вислови йому мою чутливість подяку, - з неї, звичайно, тобі належить добра половина ». (Мабуть, згадана толстовська записка була доставлена \u200b\u200bв 111 Відділення за посередництва всюдисущого князя Петра Андрійовича.)
Однак і через дванадцять місяців, в листі від 19 червня 1846 року граф Федір Іванович нарікав одному, що кликав його знову в Ревель: «Ти забув, що свобода моя обмежена, я під кримінальним судом ...»
Йшов вже шостий рік з того часу, як граф Федір Толстой показав обивателю, де раки зимують ...
Загалом, гладко і хльостко вийшло хіба що у А. І. Герцена і А. А. Стаховича. Джерела ж відтворюють іншу, більш об'єктивну картину: за півроку до смерті Американця справа його, незважаючи на закулісні маневри і «гаряче предстательство» партизан, закрито ще не було і, відповідно, в середині 1846 року близького торжества аристократичної партії над «нижчим станом" не передбачалося.
«Час гарячої життя<…> безповоротно миновалось », вирішальна« зміна<…> висить на носі ».
Таким, судячи з листів, було панівне настрій графа Федора Івановича в 1845-1846 роках. Піймання негідника Петра Ігнатьєва - очевидно, останнє масштабне діяння Американця, його лебедина пісня.
Легко сказати: він полонив невловимого мішанина в шестідесятітрёхлетнем віці.
Влітку того ж 1845 року до нашого доблесного героя нарешті повернувся від П. А. В'яземського альбом Полиньки Толстой. У дівочий журнал князь вписав не традиційний мадригал, а довге философическое вірш. «Дочка була втішена альбомом і захоплена твої<ми> віршами », - відповів граф Федір Іванович автору 5 вересня 1845 року.
Від альбомної п'єси князя граф Толстой, звичайно, був у захваті - так тут же і задумався:
Життя наше - повість иль роман;
Він пишеться сліпий долею
За фейлетони крою,
І плану немає, і чи є план,
Не питай ... Урок призначений,
Кінці з кінцями має свесть,
І до кінця роман прочитати,
Будь він хороший иль невдалий.
Інший роман, інша бувальщина,
Такий сумбур, така гиль,
Що ні доіщешься в ньому сенсу.
Усе п про йшло, криво, без душі -
Сторінки, дні, порожні числа,
І під підсумком нуль пиши ...
Багато що в майстернях римах одного Американець цілком міг прийняти - і, мабуть, прийняв - на особистий рахунок, але тільки не стих
Усе п про йшло, криво, без душі ...
Ні, свою «маловтішну» життя він і прожив, і доживав зі смаком, куди вже пряміше і душевніше, словом - без пустот і зовсім не п про йшло. І залишати з нулем світ, де, як поступово дізнається, є Вітчизна і його вороги, рай і пекло, екватор, Англійський клуб і камчадали, божевільні діти та розумні мавпи, придумані найбільшими геніями карти, пістолети і вина; де любов обертається ненавистю, відро - бурею, факт - байкою і навпаки; де люди високо злітають і низько падають, в будь-яких широтах пожирають собі подібних, а троянд і шипів було і буде в кращому випадку порівну, - йому явно не хотілося.
Виконаний в ті місяці художником Карлом Яковичем Рейхель (малював, до речі, і князя П. А. В'яземського) портрет графа Федора Івановича Толстого став згодом найвідомішим, «канонічним» зображенням Американця.
Це портрет старого, втомленого і хворого, але аж ніяк не апатичного, що втратив інтерес до життя людини.
Граф Толстой відображений на полотні майже в тій же позі, що і на портреті 1803 роки роботи невідомого художника. (Тоді, як ми пам'ятаємо, молодий Преображенський офіцер тільки вступив в життя, отримав перші чини і штрафи, готувався до навколосвітньої подорожі.)
Його ліва рука (з мініатюрним перснем на мізинці) так само покладено на спинку крісла, настільки ж вишуканий сюртук і доглянута сива куафюри Толстого. Ще не згаслі очі графа широко, як у давнину, відкриті і невимовно привабливі. Комусь може здатися, що джерелом світла, що осяває високий толстовський лоб і його обличчя, змарніле і розумне, є як раз ці очі, заодно свердлять зупинився у картини глядача.
Трубка ж, міцно затиснута в правій руці, і застигла біля крісла собака дають спостерігачеві деяке уявлення про пристрасті нашого героя.
Порівнюючи портрети, створені художниками з проміжком в сорок три роки, не можна не помітити і різниці між ними. Два відмінності Рейхелевских творіння від зображення графа Федора Толстого в молодості особливо істотні і красномовні.
Перш за все, на картині 1846 року переінакшені декорації: тут фон картини сутінковий і рівний, покійний, без колишніх вогненних відблисків - натяків на прийдешні бурі.
Метаморфоза сталася і з галстук графа: на початку століття він був білим, а тепер, в 1846-м, замінений на темний.
Настільки темний, що видали його цілком можна прийняти за чорний.
Портрет роботи К. Я. Рейхеля - передостання сторінка біографії графа Ф. І. Толстого. Перевернувши її, наш герой, не зволікаючи, вирушив до вготованого кожному фіналу ...
Через кілька місяців після романтичної зустрічі з американцем І. П. Ліпранді знову приїхав до Москви. І старовинні друзі знову зійшлися. «Ті ж побачення, ті ж спогади; він обіцяв мені влітку, в селі, показати свої записки, як виявлялося, вірні з моєю розповіддю », - повідомив в мемуарах Іван Петрович.
Однак влітку 1845 р генерал-майор, обтяжений справами важливої \u200b\u200bслужби, так і не дістався до Першопрестольній і до сільця Глібова. Пізніше І. П. Ліпранді дуже шкодував про це.
Восени 1845 року біля графа Федора Івановича поновилися напади застарілої хвороби, які швидко довели його «до крайнього виснаження». Взимку відставний полковник ще сяк-так тримався, спорадично приндився, навіть позував німцеві-художнику, але до весни хвороба все ж «збила» його з ніг.
Американець зліг у ліжко і цілих чотири місяці «майже не залишав болісний ложе». «За участі, яке ти приймаєш в мені, - писав граф, зібравши залишок сил, П. А. В'яземському 19 червня 1846 року - уповательно, ти побажаєш дізнатися і про властивості недуги: за запевненням мого лікаря (хоча і першокласного, але якому я не вірю), хвороба моя полягає в ревматичному ураженні травного органу» .
На літо сімейство Толстих перебралося в підмосковну, на свіже лісове повітря. Однак там, в сільці Глібова, Американцеві ставало все гірше і гірше. Руки не слухалися його, робота над записками завмерла. Незабаром він перестав підніматися, постійно лежав на балконі, дивився, не відриваючись, в далечінь. Дружина і дочка цілодобово не відходили від нього.
«Граф танув не по днях, а по годинах; сили його абсолютно залишили ».
В кінці літа довго чинила опір сім'я поступилася наполяганням лікарів. Графа Федора Івановича перевезли, дотримуючись всілякі заходи, в столицю. У хроніці «Кілька глав з життя графині Інни» про цей час написано наступне:
«Графа привезли в Москву в самому жалюгідному становищі. Він не міг уже більше сидіти, говорив якось уривчасто, задихався від кашлю, страшно схуд і зовсім занепав духом.<…> Хто бачив батька місяць тому, вже не впізнавав його по приїзді в Москву. Це був остов, в якому життя підтримувалося тільки гарячковим станом. Очі його неприродно блищали, напіввідкритий рот, з пересохлими губами, просив чогось так невиразно, що рішуче не було можливості зрозуміти. Ця горда голова спустилася на груди, не від важких дум, а від страждання, і велична постава згорбилась. Дивлячись на нього, я привчила себе до думки, що він повинен скоро померти ... »
Тільки толстовські очі ще не здавалися ...
Потайки від матері Полінька викликала листом з Царського Села графиню Парасковію Василівну Товсту, і та не забарилася приїхати до вмираючого одного.
Тепер у ліжку Американця черзі чергували три найближчих йому людини.
Нічні години зазвичай випадали на долю дочки графа. «Я<…> дивилася, як він спав, тільки спав він не тим сном, який відновляє людини, а тим, який забирає останні сили, притупляючи почуття і розум, - згадувала Параска Федорівна. - Груди його рідко піднімалася, і цей рух супроводжувалося кожен раз глухим, болючим стогоном. Боже мій, думала я, як страждання змінили його; де ця бадьорість, сила моральна і фізична? І він піддався хвороби! »
Якщо граф не спав, то він старанно і беззвучно молився. «До останньої хвилини він не переставав молитися», - повідомила Авдотья Максимівна Товста князю П. А. В'яземському в листі від 3 лютого 1847 року і додала: «Маю душевну відраду то, що він помер таким християнин».
Пізньої осені Американець вирішив сповідатися і причаститися. У спогадах А. А. Стаховича з цього приводу сказано: «Я чув, що священик, висповідатися вмираючого, говорив, що сповідь тривала дуже довго і рідко він зустрічав таке каяття і таку глибоку віру в милосердя Боже».
Все було зроблено, риса підведена.
До закінчення Пилипівського посту і до великого свята шестідесятічетирёхлетній відставний полковник Толстой не дотягнув.
У ніч на вівторок, 24 грудня, граф Федір Іванович став відходити. «Години до 10-ї ранку, - писала дочка, - батько почав хрипіти і жовтіти; очі його відкрилися і мали якийсь скляний вид, а руки посиніли ».
І через годину татуйованої графа, який закрив повіки, перенесли на стіл.
В папері Московської духовної консисторії констатувалося: граф Федір Іванович Толстой «помер 24 грудня 1846 року відспівували його в церкві Трьохсвятительській у Червоних воріт».
Поховали ж нашого героя на Ваганьковському, - як і належить, на третій день, вже після Різдва. «Той, кому траплялося ховати дорогих йому людей, зрозуміє щось страшне почуття самотності, порожнечу серця, яке відчуваєш при вході в будинок, приїхавши з кладовища; точно шукаєш когось, все чується, ніби він вас кличе. Але потім все раптом зникне, і, отямившись, ви зрозумієте своє горе », - ділилася своїми спогадами Полінька.
Дехто в ті сумні дні заїхав до вдови і дочки «з світським участю», але взагалі про толстовської смерті в місті вітійствував мало, та й вітійствував-то по-всякому.
Зате коли звістка про смерть Американця дійшла до В. А. Жуковського, той зумів знайти потрібних слів і відписав А. Я. Булгакову:
«У ньому було багато хороших якостей, мені особисто були відомі одні тільки ці гарні якості; все інше було відомо тільки за переказами; і у мене завжди до нього лежало серце; і він завжди був добрим приятелем своїх приятелів ».
Шкода, що рядки Василя Андрійовича так навіки і залишилися фрагментом приватного, мало кому відомого і ні на що не впливає листи.
Цей текст є ознайомчим фрагментом.
Розсіяною і боязкою розсіяною і боязкою Сюди ти не ходи. На наших гірських стежках Ти під ноги гляди. Напевно, ти заснула, Заснула на ходу. Розрив-трави торкнулася, Торкнулася на біду. Тепер він приворожений, потупивши погляд, І шлях знайти не може За стежці тій
Глава друга. НАПЕРЕДОДНІ БУРИ - Отже, Вольфганг, я вважаю, ми почнемо в тому ж дусі, як я писав з Оскаром ... «Мені хочеться висловити загальні міркування про принципи, що лежать в основі опису атомних явищ. Я сподіваюся, ці міркування допоможуть привести до згоди різні, явно
Глава XIX. Після бурі 1В Парижі була зима ... Пахло печеними каштанами і тліючим вугіллям в жаровнях ... Сліпий музикант стояв перед Кафе де Ля Пе і співав тремтячим голосом веселу, бульварну пісеньку: Мадлен, наповни склянки І співай разом з солдатами. Ми виграли війну. Чи віриш ти,
Глава XIX Після бурі 1В Парижі була зима ... Пахло печеними каштанами і тліючим вугіллям в жаровнях ... Сліпий музикант стояв перед Кафе-де-Ля-Пе і співав тремтячим голосом веселу, бульварну пісеньку: Маделон, наповни склянки І співай разом з солдатами. Ми виграли війну. чи віриш
Глава V. Початок бурі Понеділок, 16 квітня 1945 годаПосреді ночі нас будить гуркіт. Ми під найсильнішим обстрілом. Хапаємо речі. Швидко надягаю чоботи, беру шинель і речовий мішок і пірнаю прямо в ніч. Земля тремтить, ніч виконана блискавок і реву. У нас летять важкі снаряди, і всякий раз
Глава 73. Джерела «Бурі» Справжніх джерел «Бурі» ми не знаємо. Однак Шекспір \u200b\u200bмав, ймовірно, ту чи іншу літературну основу для своєї драми, бо надзвичайно старомодна і наївна п'єса німця Якова Айрера «Комедія про прекрасну Сідее» побудована на фабулі,
Глава XIX. Після бурі 1.В Парижі була зима ... Пахло печеними каштанами і тліючим вугіллям в жаровнях ... Сліпий музикант стояв перед Кафе де Ля Пе і співав тремтячим голосом веселу, бульварну пісеньку: Мадлен, наповни склянки І співай разом з солдатами. Ми виграли війну. Чи віриш ти,
Так хто ж заплатить? [Хмара з грифом «секретно»] Депутатський запит Заступнику Голови Ради Міністрів СРСР, голові Бюро з паливно-енергетичного комплексу Щербині Борису Євдокимовичу, Міністру атомної енергетики Луконіна Миколі Федоровичу Почну з
Остання хмара розсіяною бурі!
Одна ти мчиш по ясною блакиті,
Одна ти наводиш сумну тінь,
Одна ти печаль радісний день.Ти небо недавно кругом облягала,
І блискавка грізно тебе обвивала;
І ти видавала таємничий грім
І жадібну землю напувала дощем.Досить, сховайся! Пора миновалась,
Земля освіжилася, і буря промчала,
І вітер, пестячи листочки древ,
Тебе з заспокоєних жене небес.
Аналіз вірша Пушкіна «Хмара»
Олександр Пушкін по праву вважається одним з перших російських поетів, який в своїх віршах використовував вельми поширений сьогодні літературний прийом ототожнення природи з живою істотою. Прикладом цього може служити ліричний твір «Хмара», написане в 1835 році і стало своєрідним гімном річному дощу.
З перших його рядків автор звертається в хмарі, яка після бурі самотньо мчить по блакитному небу, немов би шукаючи притулку. Спостерігаючи за нею, Пушкін захоплюється тим, наскільки продумано влаштований наш світ, але при цьому нагадує небесної мандрівниці, що її місія вже завершена, і тепер прийшов час покинути небо. «Одна ти наводиш сумну тінь, одна ти печаль радісний день», - зазначає поет.
Намагаючись прогнати хмару, яка так затьмарює йому настрій, Пушкін, проте, прекрасно розуміє, що все в цьому світі взаємопов'язано, і ще недавно ця небесна мандрівниця була такою необхідною і довгоочікуваною. Поет підкреслює, що саме вона «жадібну землю напувала водою», коли все навколо потребувало цілющої вологи. А грім і блискавки, які супроводжують цієї дивовижне явище, служили всім нам нагадуванням про те, що навіть до звичайної хмарі потрібно ставитися трепетно, піднесено і з певною часткою поваги.
Однак автор тут же зам собі суперечить і звертається до своєї співрозмовниці досить фамільярно: «Досить, сховайся! Пора миновалась », - закликає поет, підкреслюючи при цьому, що свою місію хмара вже виконала, і тепер« вітер, пестячи листочки древ, тебе з заспокоєних жене небес ». Цим зверненням Пушкін хоче підкреслити не тільки той факт, що світ мінливий і різноманітний, але і звернути увагу читачів на просту істину - все в житті має підкорятися певним законам, встановленим не людьми, а якимись вищими силами. Автор підкреслює, що їх порушення позбавляє і природу, і людину тієї дивовижної гармонії, яка і дарує відчуття справжнього щастя. Адже якщо невинна хмаринка змогла зіпсувати настрій поета, що вже говорити про людські думках і вчинках, які можуть принести набагато більше болю і розчарування? Розуміючи це, Пушкін на простому і дуже доступному для розуміння прикладі пояснює, наскільки важливо робити все вчасно, щоб потім не шкодувати про те, що сталося і не бути вигнаним, як дощова хмарка, яка виявилася не до місця і не до часу на небесному небосхилі.